 Правду кажучи, мало хто з наших однолітків цікавиться подібними речами, але коли вперше наші учні прочитали статтю у газеті «Волинь» «Чотирнадцять днів без сонця», загорілися бажанням познайомитися з головним героєм розповіді.
І ось випала така можливість. До нашої школи завітав наймолодший учасник експедиції в печери долини Орто-Балаган (Абхазія) – лучанин, до недавнього часу мешканець району ЛПЗ! – Андрій Пилипюк.
Андрій – учасник проекту УСА (Української спелеологічної Асоціації ).Свою презентацію молодий спелеолог почав із розповіді про учасників експедиції. Цього року у подорож до Воронячої-Крубера відправилися 22 людини із шести країн світу: України, Ірану, Польщі, США, Ізраїлю, Росії, - на чолі з керівником – Касьяном Юрієм Михайловичем.
Гірськими, вузькими дорогами група машинами дісталася висоти 2256 м над рівнем моря, де й облаштувала свій базовий табір. Уже з першого дня почалися тренування на скелях. В учасників перевіряли вміння «ходити» по мотузках, адже печера уже намагалася забрати життя чотирьох людей. Із 22 спелеологів до команди потрапило лише 10. Андрій увійшов у другу п’ятірку, їхнім завданням було допомагати основним дослідникам.
У печеру спускалися через невелику карстову «лійку». На глибині -500 м спелеологи розбили перший табір. Наступного дня вони вирушили далі. Андрій розповів, що, коли учасники експедиції перетнули відмітку 500 м, один спелеолог сказав: «Ну, ось і все, на цій глибині кожний сам за себе». Адже з більшої глибини ніколи й нікому не вдавалося рятувати товаришів. Однією з кульмінацій у розповіді Андрія стала історія про іранського спелеолога. Незадовго після спуску група отримала першу жертву. Був сильний «дощ» з каміння, і одному з учасників розбило брову. Поранений про цей випадок сказав так: «Коли я спускався по мотузках, то рухався надто повільно, і Ліля стукнула мене по голові, щоб було швидше». Нашу аудиторію поглинув сміх.
 Посміявшись разом з нами, Андрій продовжив. На глибині -1200 м зробили другу зупинку. Спуск у печеру тривав дві доби. На дорозі часто з’являлися водоспади й сифони (обводнені ділянки). Сифон Колючка був найнебезпечнішим. Весь прохід заповнений водою, і, щоб його перейти, потрібно було пропливти під ним за 30 секунд.
Кожного вечора команда заряджала акумулятори для вибухів, щоб відкривати шлях далі. Повітря на глибині дуже важке, і тому втрата свідомості когось із спелеологів майже кожного дня стала звичайним явищем.
Шлях на поверхню тривав три доби. Під час виходу з Андрієм трапилася неприємна подія. У нього зірвалася педаль, за допомогою якої спелеологи піднімаються вверх по мотузці. Через те що Андрій ішов останнім, допомогти не було кому. На щастя, сталось так, що недалеко була ще одна мотузка, яку не використовували. Вона стала рятівною для хлопця.
Молодий спелеолог хотів дістатися поверхні із заходом сонця, та через цей випадок він вийшов із печери рівно опівночі. Хлопець із захватом описував свої почуття, коли після стількох днів на мотузці він уперше став на рівну землю, а над ним – небо із зорями, а не суцільна темрява. Першу ніч у базовому таборі команда насолоджувалася сном у сухій палатці, в чистому одязі. Коли Андрій прокинувся, у нього промайнула думка: «Хто не вимкнув ліхтарі та розряджає акумулятор?» Але це були звичайні промені сонця. Андрій зрозумів, що він на поверхні і йому нікуди не потрібно йти. Після своєї розповіді Андрій з превеликим задоволенням відповів на всі запитання.
Закінчив презентацію Андрій своїм улюбленим висловом: «Під земною поверхнею в цілковитій темряві знаходиться настільки великий світ, що можна говорити й про новий континент».
Іваннюк Анна, учениця 9-А класу |